Баскетбольна доля вдруге повернула Олега Рудакова в Луцьк – місто, в якому він колись тішив своїми фірмовими дальніми кидками та непоступливістю вболівальників «Волиньбаскета». З тих пір чимало змінилося: на баскетбольній мапі з’явився амбітний проєкт «Старий Луцьк-Університет», а Рудаков пограв у Харкові, Тернополі й отримав дуже важку травму, яку заліковував у Німеччині.
Тим не менш, Олег вкотре продемонстрував свій характер і знайшов в собі сили повернутися на майданчик. І не просто повернутися: зараз він є одним з лідерів нашої команди та знаходиться в топі найяскравіших гравців чемпіонату.
Під час цієї розмови Рудя, як його називають в команді, відкривається ще й як цікавий та щирий співрозмовник. Зустрічаємося з Олегом у кав’ярні після тренування: він відверто та лаконічно відповідає на всі питання.
Минулорічна Вища ліга, напевно, була однією з найсильніших за всю історію. Під час чемпіонату ти приєднався до нашої команди, повернувся до Луцька, який, напевно, поряд з Нікополем та Черкасами є для тебе не чужим містом. Пригадай, як ти опинився тут.
- Якщо порахувати загалом, то в Луцьку я вже п’ятий рік. В Черкасах, напевно, був років сім. Нікополь – рідне місто, тут все зрозуміло. Варто сказати, що в мене була важка травма. Після цього – операція і через рік ще одна. Я був в Німеччині, працював в Гамбурзі. Однак розумів, що можу грати в баскетбол і лікарі дозволяли це робити. Сам розумієш, що життя заробітчанина важке. Захотілося знову в спорт повернутися. Вік дозволяв це робити. Зізнаюся чесно, що перед Луцьком мене запрошував Хмельницький, але там був тренер литовець і після двох років перерви через травму я боявся, що не потягну і будуть проблеми. Мені треба було втягуватися поступово, step by step. В підсумку, я зідзвонився з Володимиром Івановичем (Журжієм, – автор), все йому розповів. Він сказав, щоб я приїжджав. Слава Богу, що все склалося. Після приїзду я відразу зіграв з Рівнем і поступово набирав форму.
Під час минулого сезону ми спілкувалися щодо твоїх кондицій і ти говорив, що на той період часу був готовий лише наполовину. Як оціниш зараз свою готовність? Пройшов, фактично, рік.
- Треба розуміти всі реалії. Можна сказати, що в мене штучне коліно. Я до цього часу вчу свій організм рухатися. Два роки тому я вчився заново ходити, а зараз знову граю баскетбол. В мене цей період адаптації до цього часу триває. Однак я вже звик. Дай Бог, щоб стало краще і я не думав про цю травму та її наслідки, але поки я б не сказав, що готовий на сто відсотків. Я пам’ятаю свій стан та форму перед травмою. Я вважаю, що тоді було сто відсотків готовності. Минулоріч я казав, що готовий на п’ятдесят відсотків, нехай буде, що зараз на сімдесят.
За межами майданчику в тебе, як і в інших хлопців, є друзі з інших команд. Тим не менш, ти зі своїм досвідом розумієш, що баскетбол – точно не той вид спорту, де хтось буде з обережністю ставитися до суперника, мовляв «Ага, це ж Рудаков, він же після травми серйозної, треба грати легше з ним». Є боязнь, що хтось може «влетіти» в коліно чи під час гри про це не думаєш?
- Такі побоювання є, але до початку гри. Під час матчу ти вже про це не думаєш. Адреналін забирає ці думки. Однак я намагаюся завжди бути максимально сконцентрованим, адаптовуюся до умов, виходжу на свою дистанцію і все поки нормально.
Ми згадували про те, що ти з Нікополя. Зараз ти вже не єдиний гравець в команді з цього міста. Під час сезону в команді з’явився твій земляк Григорій Алтухов. Зізнавайся: це частково твоя креатура?
- Я завжди пам’ятав, що в мене є друг перший номер і розумів, що він не гірший за Едіка Федчука та інших хлопців. Едік пішов, я зателефонував тренеру і сказав, що є хороша кандидатура, потрібно йому дати час, можливість набрати форму, адже Гріша давно не грав і він нам точно допоможе. Крок за кроком він буде нам допомагати все більше. Я в цьому впевнений.
Хто як не ти повинен допомагати другу з адаптацією. Робиш це?
- Думаю, що так. Ми постійно спілкуємося, про баскетбол і не тільки. Я допомагаю всім, чим можу. З цим немає проблем.
Зараз ти є найкращим «ребаундером» нашого клубу і одним з лідерів Суперліги Parimatch за показником підбирань. Якщо глянути на цей список, то там «бігмени» такі як Сандул, Буц. Зовсім не малюки. В тебе суттєво менша антропометрія. В чому секрет, як тобі вдається багато підбирати?
- Правильний вибір позиції, напевно. Насправді, підбирання – це не складний елемент. Треба «відслонити» свого гравця і бути першим на м’ячі. Я завжди багато підбирав. Це була моя фішка. Загалом, я часто не дивлюся статистику. Мене це не особливо цікавить. Надіюся, що наші вищі хлопці підбиратимуть більше. Нічого не матиму проти – буду тільки «за». Я присутній на кожному тренуванні і в мене постійно одна мета – бути кращим. Те, що в мене в грі це теж виходить – дуже добре.
Перед початком сезону головний тренер Володимир Журжій говорив про те, що багато клубів кликали до свого складу наших гравців. Зараз дійсно є дефіцит кваліфікованих кадрів. Тебе теж кликали в інші команди?
- Я можу сказати, що мені пропонували перейти до свого складу чотири клуби Суперліги. Думки щодо переходу були, адже кожен спортсмен хоче отримувати кращу зарплату, прогресувати. Наразі я задоволений, мене все влаштовує. Тому вирішив поки залишитися в Луцьку в мене хороша комунікація з тренерами, вони мене добре розуміють
В порівнянні з минулим сезоном в «Старого Луцька-Університету» не така велика кількість перемог як би того хотілося. Наша команда ще може додати в результатах?
- Те, що ми можемо додати – це сто відсотків. Однак треба розуміти, що в нас багато гравців без відповідного досвіду. Є хлопці, які грали в Суперлізі, але провели не так багато матчів. Мене дуже дивує і обурює, коли певні публічні люди зі світу баскетболу кажуть, що в нас залишився кістяк з минулого сезону. Насправді, з кістяка команди в нас зараз залишилося три гравці, а інші – це хлопці, які в минулому сезоні грали в Першій лізі. З огляду на наші фінансові можливості і склад, я вважаю, що ми на своєму місці. Зрозуміло, що від нас вимагають максимальний результат. Головний тренер – молодець. Він витискає з нас все, що може. Зараз у нас починає з’являтися командна взаємодія, ходить м’яч. Так, інколи нам не вистачає габаритів під кільцями, але ми стараємося, награємо молодих. Є Віталік Должко. Я вважаю, що йому потрібно працювати, прогресувати і він може за декілька років замінити Швагринського. Той же Максим Дейна. Він може бути Йокічем в Суперлізі. За ігровими характеристиками в чемпіонаті в нього конкурентом може бути хіба Сандул. Це якщо Максим Дейна буде в хорошій формі і покаже все, на що він здатен. Ми дуже чекаємо від нього великої допомоги.
В проекті «М’яч не бреше» в одному з випусків ведучі характеризували гравців і звернули увагу на те, що ти не посміхаєшся. Ти дійсно завжди дуже серйозний?
- Під час матчів я дійсно такий. Але якщо є якийсь смішний момент під час гри я можу засміятися. Я знаю по собі, що коли виплескую емоції – трішки просідаю. Тому можу покричати в роздягальні в перерві чи після гри, але не під час матчу.
Згадую як після жахливого теракту в Дніпрі гравці команди розповідали, що їм було дуже важко сконцентруватися на грі. Нікополь постійно під вогнем рашистів. Важко сконцентруватися на грі, коли твоє рідне місто в такій ситуації?
- В нас кожен день щось схоже на той теракт. Жахлива ситуація і, на жаль, вже всі до цього звикли. Дуже непроста історія. Однак мусимо кожен робити свою справу і вірити в перемогу.
В дитинстві ти займався багатьма видами спорту. Екс-гравець нашого клубу Ілля Заєць, який займався боротьбою, розповідав, що це йому допомагає в баскетболі. Як щодо тебе? Який вид спорту був для тебе особливо корисним?
- Мені дуже допомагає те, що я колись займався легкою атлетикою. До речі, я пішов в баскетбол достатньо пізно, в чотирнадцять чи п’ятнадцять років і відразу попав в Черкаси.
Оу, це дійсно пізно. Багато тренерів говорять, що коли ти стартуєш в такому віці майже нереально досягнути високих вершин в спорті…
- Мені здається, що це навпаки хороший і свідомий вік. До цього часу треба ходити на гімнастику та легку атлетику, щоб навчитися бігати та мати базу. Згадую як в дитинстві займався з хлопцями, які добре кидали, але не мали цієї бази – не вміли бігати, відновлюватися, стрибати. Їм не вистачало фізичної сили. Але це моя особиста думка.
Окрім баскетболу класичного, ти ще й на серйозному рівні пограв в баскетбол 3х3. Ностальгуєш за цим часом?
- Так, і в мене тут є конкретні плани. Коли ми переможемо, я хочу зробити в Нікополі професійну команду з баскетболу 3х3. Зрозуміло, що багато грошей мені ніхто не дасть відразу, тому будемо починати спочатку, з рідного міста. Я, Гріша Алтухов, візьмемо ще когось великого. Колись в нас була дуже сильна команда і впевнений, що ми знову зможемо грати на високому рівні.
Розмовляв Андрій Мошкун
