Кирило Панфілов неодноразово грав у Луцьку, захищаючи кольори одеської «БІПи». Втім баскетбольна доля – штука мінлива і досить цікава, тож на старті цього сезону 44 номер з надписом «Панфілов» вже був на формі БК «Старий Луцьк-Університет». В цьому інтерв’ю – спогади Кирила про Штати, баскетбольну «матрицю», одеський гумор і чимало іншого.
В рамках Вищої ліги ти грав проти «Старого Луцька-Університету». Особливо пам’ятними були, напевно, півфінальні протистояння. Чи міг подумати тоді, що гратимеш в цій команді?
- Якщо чесно, то ні. Нещодавно у Влада Унгуряна був день народження і в Інтернет виклали фото, де я проти нього захищаюся в формі «БІПи». Ось пройшов рік і все змінилося: він в Одесі, а я в Луцьку. Я йому написав: «Чувак, з нас «стібеться» матриця. Звісно, що ні я, ні Влад не думали тоді, що так станеться, але це баскетбол. В мене не вперше така ситуація, коли я опинився в тому місті, в якому і не очікував.
До речі, радився з кимось щодо переїзду? З тим же Унгуряном, для прикладу.
- Спеціально перед переходом в «Старий Луцьк-Університет» я не радився ні з ким. Так, я говорив з Владом раніше і знав яка тут ситуація, тренувальний процес і так далі. Тому я не думав довго.
Зрештою, ти провів сезон у нашій команді. Аналізуватимемо його дещо згодом, а зараз пригадай за яких обставин ти опинився в «Старому Луцьку-Університеті»?
- Я спілкувався з декількома клубами, але не було жодної конкретики. Мене це не влаштовувало. Зрештою, я подзвонив Дмитру Чайковському і мені сказали приїхати. Із задоволенням це зробив і не шкодую.
Твоя баскетбольна «географія» достатньо різноманітна: Одеса, Черкаси, США, Кропивницький і тепер Луцьк…
- Я родом з Одеської області, але, фактично, почав грати баскетбол в Києві у спортінтернаті, коли мені було тринадцять років. Потім поїхав звідти, бо мене покликали в Южне. Це був великий крок вперед. Коли я повернувся в Україну зі Штатів – була пропозиція поїхати в Черкаси. Мене кликали в інший клуб, але Черкаси мене відпустили лише після нового року. Звісно, що цей клуб мене так довго не чекав. Тому я опинився в Кропивницькому і там догравав сезон.
В «Хіміку» тренувався в Олександра Пащенка, який знаний своєю роботою з молоддю?
- Спочатку я потрапив в дитячу команду. Там хлопці на рік старші були. Їх тренував Сергій Євгенович Пінчук. З ними я рік пограв. Пащенко одного разу прийшов подивитися на гру і взяв мене до себе в команду. Я в нього був п’ятнадцятим в ростері, як молодий гравець, але для мене це був безцінний досвід. Фактично, це був мій перший крок в дорослому баскетболі. Я зрозумів, що ще не готовий до нього і треба багато над чим працювати.
Це, напевно, дуже корисно, аби адекватно сприймати свій рівень і зрозуміти слабкі сторони.
- Звісно. Там хлопці домінували на майданчику, мені рано ще було грати у дорослому баскетболі. Однак дуже важливо було триматися за цю можливість – грати із сильнішими гравцями і вірити, що вийде підтягнутися до них.
Давай повернемося до Луцька. Це перший твій досвід на заході України. Як пройшла адаптація?
- Мені дуже подобається в Луцьку. Якщо чесно, то люди і атмосфера тут мене влюбили в себе. Тому мені не потрібен був час на якусь довгу адаптацію. Я приїхав і з першого дня отримував задоволення. Мені важко говорити українською, але сподобалося і те, що ніхто мене не соромив за це.
Протягом цього сезону в нашої команди було низка принципових матчів. Серед них напевно варто виділити протистояння проти «Говерли» та «Політехніки», адже це географічні сусіди і команди, з якими ми зустрічалися на рівні Вищої ліги. З огляду на твою кар’єру для тебе, напевно, особливими були матчі проти «БІПи» та «Черкаських Мавп»?
- Виграти в Одеси мені хотілося більше всього у цьому сезоні. Напевно, через те, що я спілкуюся з багатьма гравцями з цієї команди і вони мене по-спортивному підколювали. Як такої злості і особливого налаштування не було. Для прикладу, в Львова мені хотілося більше виграти, ніж в тих же Черкас.
Одеса, Южне та Черкаси в України вважаються містами, де вміють працювати з молодими баскетболістами. Там відбувалося і твоє становлення як гравця. Разом з цим, ти мав можливість побачити як працюють з молоддю в Штатах. Це дійсно «космічний» рівень і велика різниця?
- Я зверну увагу на доступність баскетболу. Для прикладу, в Штатах я жив в місті з населенням 3.7 мільйона. Там десь 370 шкіл і в кожній з них є хороший майданчик з паркетом, тренажерний зал, тобто вся інфраструктура, щоб розвиватися. В цей зал, окрім школярів, ніхто не приходить. І все це доступне для них постійно. Ти захотів взяти м’яч і покидати – можеш це зробити будь-коли. В Україні, на жаль, такого немає. В залах постійно хтось тренується. Южне в цьому напрямку було максимально приближене до Штатів. Такі клуби як «Прометей», «Дніпро» теж постійно розвиваються і не далеко знаходяться від американських. Хоча, звісно, ще потрібно працювати. В Штатах трішки інший підхід і до результату. В Україні тренери відразу від дітей вимагають перемог. Це додатковий тиск. В Америці такого немає. Там гравці приходять до цього в більш зрілому віці. А до того вони всі грають в кайф. Також, звісно, вони просто частіше грають в баскетбол.
Згадай про твій особистий період в США. Яким він був і чого тебе навчив?
- Я поїхав туди, фактично, з дитячого баскетболу. Розумів, що не є дуже сильним гравцем, але погравши там побачив, що мої однолітки і навіть молодші вміли на майданчику більше. Я зрозумів, що я мало працюю і недостатньо тренувався до цього. В Україні з гравцями більше возяться. Це як в університеті, коли викладач бігає за студентом і просить щось доздати. В Штатах такого немає. Якщо ти не виконуєш вимоги, то тебе просто переводять в іншу команду. Не виганяють зі системи, але переводять в команду рангом нижче.
Хто з тих гравців, які грали з тобою і яких ти знав особисто, серйозно заявили про себе у дорослому баскетболі?
- У нас в команді був Дендре Ейтон. Я вважаю, що він заявив про себе дуже потужно, адже був першим піком драфту свого часу. Також можна назвати Марвіна Баглі, але він був в команді недовго. Я не скажу, що грав з цими хлопцями, але тренувався разом постійно. Там було дві команди. Я в першу не потрапляв, не витримував конкуренцію. Приїхали два цих гравці, школа заявила про себе, всі говорили, що хочуть бути чемпіонами. На початку сезону все було добре, я отримував ігровий час, але потім приїхав Ейтон і за ним ще гравці. Після цього я перестав потрапляти в склад.
Хто б що не говорив, але, фактично, постійно є українські баскетболісти, які грають в студентській лізі у Штатах, в НБА. Значить Україна таки баскетбольна країна і наші гравці на пристойному рівні.
- Звісно. В нас багато талановитих хлопців і коли вони їдуть за кордон, то в декого виходить заграти. Я не скажу, що наша школа баскетболу так сильно поступається американській. Українські хлопці часто чіпляються за свій шанс в Штатах, ти правий. Особливо, якщо їм дають достатньо часу на адаптацію. Тому мене це не дивує зовсім.
Одна з твоїх баскетбольних чеснот – високий вертикальний стрибок. За рахунок цього ти часто виграєш стартове вкидання або ж підбирання у бігменів, які вищі на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Якщо пожартувати, то можна сказати, що ти Стефенс одесько-луцького зразка. Звідки така чеснота?
- Це і природні якості, і дещо натреновані вміння. Я дійсно працював над цим, адже розумів, що можу стрибати і розвивав це. Тренував стрибок і з командою, і сам. Це дало результат.
Цей сезон для команди був непростим. Тренери та керівництво клубу вже публічно аналізували його, давали свої оцінки. Що скажеш ти?
- Мені трішки образливо, що ми не набрали ту кількість перемог, яку могли б. Були матчі, в яких перемоги просто втікали від нас в останній момент. Якщо б ми забрали ті матчі – сезон був би іншим. Це прикро, адже в команди дійсно є потенціал. В цьому сезоні ми могли вигравати фактично в усіх суперників. У «Будівельника» – було трішки важче. Можливо, з «Дніпром» теж. В інших ми могли вигравати. В нас на початку сезону пішов перший номер, були проблеми і з центровим. Починається сезон, команді потрібно когось добирати, комплектувати склад, а це зробити дуже важко. Поки гравець адаптується. Потрібен час, а це все офіційні матчі, які треба вигравати. Було важко, але я вважаю, що ми прогресували. Впевнений, що якщо зберегти кістяк і трішки підсилитися – в нашої команди є серйозний потенціал.
Як щодо тебе? Як оціниш свою гру?
- Я вважаю, що я багато чому навчився. Довелося грати на новій позиції. Для мене цей сезон був дуже корисним, я провів його із задоволенням.
Давай трішки детальніше. Якщо подивитися на статистику, то найвдалішим для тебе був матч проти «Будівельника», коли ти набрав 19 очок. Однак не завжди вдавалося демонструвати таку результативність та ефективність.
- Дійсно, не завжди вдавалося виконувати установку тренера або взагалі не йшла гра. Таке буває. Тому інколи я просто-напросто проводив менше ігрового часу. Вважаю, що коли в мене було достатньо часу, то я грав добре.
В команді багато волинян, які грають разом довго і товаришують, Рудаков та Алтухов – земляки і родом з Нікополя, також дружать і за межами майданчика. А з ким ти найбільше подружився?
- Зі всіма хлопцями добре спілкуюся. Ми всі жартуємо, спілкуємося, можемо зустрітися, провести час разом. Напевно, найбільше я все ж з Олегом Рудаковим товаришую, бо ми обидва холостяки. (посміхається)
Одна з небагатьох історій в твоєму Інстаграмі, там де ти сидиш біля таблички мера Одеси. Не «прилетіло» за це?
- Та ні. В Одесі гумор розуміють всі. В Луцьку теж, до речі. У моєму досвіді тренерський штаб у Луцьку з найкращим почуттям гумору. Якщо тренер розуміє, що я жартую, то він не вчепиться, мовляв, «Що це ти тут жартуєш», насупивши брови. Навпаки – посміється з нами, коли це в міру і не заважає тренуванню.
Ти як одесит мусив оцінити в кого ж найкраще почуття гумору в команді?
- Думаю, що в Жені Коровякова. Він нормально насипає жарти.
Розмовляв Андрій Мошкун
