Професійна кар’єра Степана Лесика в українському баскетболі розпочиналася в Івано-Франківську, де він провів близько шести років. На початку цього сезону бігмен став гравцем БК «Старий Луцьк-Університет». У нашій команді центровий швидко адаптувався, став гравцем стартової п’ятірки та одним з кращих за статистичними показниками. У цьому інтерв’ю розмовляємо про ключові етапи кар’єри Степана Лесика, згадуємо про виклик у національну збірну, протистояння з Швагринським та чимало іншого.
Степане, левова частина твоєї професійної кар’єри, твоє становлення як професійного баскетболіста відбулося в Івано-Франківську. Напевно, тому більшість представників баскетбольної спільноти вважають, що ти і родом з цього міста, але ж це не зовсім так?
Дійсно, я народився у селищі Заводське на Тернопільщині. Перші кроки у баскетболі робив з гуртка, який створила вчитель фізкультури Віра Михайлівна. Вона мене завжди кликала, бо я був високого росту. Зрештою, мені подобалося там займатися, але це був просто шкільний гурток і про щось професійне я навіть тоді не думав: ходив, аби пограти та побігати. Згодом брав участь у шкільних, районних, обласних змаганнях. Одного разу мене помітив тренер команди з Тернополя, яка грала у ВЮБЛ. Я навіть не тренувався з ними, їздив тільки на матчі, зіграв декілька турів.
Потім мене запросили у «Говерлу». Також було ще запрошення з Рівного. Я тоді навіть не знав про якусь професійну лігу з баскетболу. Це дійсно було більше для мене як розвага чи хобі. Тому перед тим як обрати щось, я порадився з хлопцями з Тернополя. Вони порадили обрати Франківськ. Так я опинився в цьому місті та цій команді.
Скільки років загалом ти грав в Івано-Франківську?
Близько шести років.
З огляду на твій молодий вік, це добрячий шмат життя. За цей час Франківськ, напевно, став для тебе другим домом?
Ну так, сто відсотків. Це якраз такий вік, коли багато друзів, знайомств. Дівчину також зустрів в цьому місті. Франківськ я дуже добре знаю і завжди радий туди повертатися. І тепер, коли я буду казати, що їду додому, то додому – це не лише до батьків, а й додому в Івано-Франківськ.
Цей період був і фундаментальним та базовим для твого становлення як гравця. Зрештою, ви тією ж командою пройшли, фактично, всі щаблі професійного баскетболу і досягнули найвищого – Суперліги.
Ну так, але зараз, на жаль, не всі грають за «Говерлу» і у Суперлізі загалом. Однак дійсно – це було класно, що ми однією командою починали з ВЮБЛ, потім Вища ліга, Суперліга. Нам не вдалося досягнути якихось дуже високих місць, але, фактично, дітьми ми грали проти дорослих мужиків і трималися більш-менш пристойно.
З того покоління «Говерли» з ким зараз найбільше спілкуєшся?
Підтримую спілкування з багатьма, майже зі всіма. У нас навіть є якась група спільна. Найбільше спілкуюся з Вовою Дроздовим. З іншими хлопцями теж, але не так часто.
З перших років існування БК «Старий Луцьк-Університет» часто грав проти «Говерли». Як тобі гралося проти лучан? Які асоціації виникають з тими поєдинками?
Перша асоціація – це те, що буде дуже жорстка гра і треба буде майже битися на майданчику за результат. Завжди треба було викладатися по максимуму. Звісно, з Швагринським завжди було важко боротися. Він грав на моїй позиції і мені не раз прилітало у підборіддя. Такі ось асоціації.
Чи задумувався колись про те, що також можеш опинитися в «Старому Луцьку»?
Чесно кажучи ніколи не задумувався про це, але після завершення минулого сезону, я мав декілька хороших пропозицій. В тому числі, до мене звернулося і керівництво «Старого Луцька». Я все обдумав і вирішив перейти у цей клуб. В «Говерлі» також все добре було, але от в мене було бажання кудись перейти, спробувати щось нове, зрозуміти як певні процеси відбуваються в іншій команді. Зрештою, варіант зі «Старим Луцьком» виявився для мене оптимальним.
Ти згадав про те, що свого часу в тебе був вибір – Івано-Франківськ або Рівне. Не шкодував, що не обрав Рівне?
Ні, не було такого. Франківськ – класне місто. Якщо взяти, не лише баскетбол, то життя там комфортне, спокійне, сучасне. Ще й дуже близько до гір. Гори – це взагалі моя віддушина. Дуже люблю їздити в гори, ходити в походи з ночівлею. Це взагалі супер!.
Баскетбольна «тусовка» в Україні невелика, фактично, в кожного є знайомі у різних командах. З кимось радився щодо переїзду?
Радився лише з Кабацюрою та Старцевим. З «Старого Луцька» на той момент не говорив про це ні з ким. Коли дізнався, що Паша Горобченко теж сюди переходить, то з ним говорив теж. Він молодий гравець, але вже пограв в різних командах і в нього більший досвід.
До речі, про Горобченка. Те, що ви двоє переходили в нашому команду було додатковим аргументом? Як мінімум, були вже певні награні взаємодії.
Так, я був радий, що він також переходить в Луцьк, бо це людина, з якою я пограв цілий сезон разом. Дійсно, в мене з ним було багато взаємодій і поза майданчиком ми теж спілкувалися. Та й взагалі, коли їдеш в нове місце і є якась знайома людина, вже простіше.
Шість років у Франківську – це немало, особливо з огляду на твій молодий вік. Пригадай, чи вагався щодо переходу. Такі рішення, зазвичай, даються непросто.
Напевно, ні. Коли я вже зрозумів, що буду грати за «Старий Луцьк», то зникли сумніви. До того ж мене дуже гарно зустріли у клубі, забрали, відвезли куди потрібно, все розповіли та допомогти. Я побачив, що хороша організація процесу, тренери добре спілкуються із гравцями, тож мені було неважко призвичаїтися.
З ким, окрім Горобченка, ти найкраще налагодив контакт, коли потрапив у нашу команду?
Напевно, з Антоном Мусієнком. Як тільки я приїхав, то він мене теж трішки вводив в курс справи, розповідав що і як. На риболовлю з ним теж встиг з’їздити. Ми з ним часто спілкуємося, проводимо час.
Тепер давай трішки про результати команди. Коли вдалося перервати серію невдач, перемігши Рівне на їхньому ж майданчику, хлопці трішки видихнули? Стало легше психологічно?
Коли немає перемог, то над командою така хмара якась висить. Ніби і жарти є, і можна посміятися, але все одно щось не так. Ми вірили, що будемо вигравати і віримо, що другу половину сезону будемо виглядати краще. З минулого сезону в команді залишилося не так багато гравців. Згодом одні приїжджали, інші залишали команду. Нам був потрібен час, щоб зігратися, перелаштуватися. Думаю, через це були такі результати.
По останніх іграх, навіть програних, можна побачити, що з’явився рух м’яча, передачі, ми стаємо схожими на тих баскетболістів, якими повинні бути. Та ж сама перемога над Рівнем багато про що свідчить. Я думаю, що в нас ще все попереду.
У футболі гравці не святкують голи у ворота своїх колишніх клубів. В цьому сезоні ми вже двічі грали проти «Прикарпаття-Говерли», незабаром ще один матч. Які емоції в тебе під час цих поєдинків? Є особливе хвилювання?
Скажімо так, перед першим же матчем я усвідомив собі те, що хоч в «Говерлі» і багато моїх колишніх одноклубників, але жаліти мене ніхто не буде. Навпаки вони хотітимуть чи забити через мене, чи спровокувати на втрату або помилку. Тому я розумів це і, зрештою, це все абсолютно нормально. Я налаштував себе, що це суперник. Перед грою поговорити чи після матчу зустрітися – це нормально, але під час матчу ми суперники. Тому не було ніякого переживання чи думок таких.
Коли ти грав в Івано-Франківську, то тоді для вас особливим суперником, напевно, була «Львівська Політехніка». Це було галицьке дербі. Для Луцька таким суперником є Рівне. Встиг відчути особливості цього протистояння? Особливо тоді, коли вдалося перемогти і перервати безвиграшну серію.
Настрій, звичайно, був хорошим, адже нарешті ми виграли. Втім не скажу, що ми якось надто святкували чи раділи. Є розуміння того, що ми не здобули ту кількість перемог, яку мали б. Я не знаю скільки потрібно вигравати поспіль матчів, щоб ми ходили і раділи від цього та, щоб були вболівальники задоволені. А про принциповість гри, то, звісно, вона є. Тепер ці матчі для мене теж принципові.
