«Інколи тренери вірять в мене більше, ніж я в себе», – Олександр Прозапас

«Інколи тренери вірять в мене більше, ніж я в себе», – Олександр Прозапас

Незважаючи на молодий вік, цей хлопець дуже швидко заявив про себе у баскетболі, а його дальнього кидка особливо остерігаються суперники. Уродженця Рівненщини Олександра Прозапаса у Луцьку сприймають як свого, адже саме у складі баскетбольного клубу «Старий Луцьк-Університет» він дебютував у професійному баскетболі.

Напередодні новорічних свят зустрічаємося з Олександром у стінах факультету філології та журналістики ВНУ імені Лесі Українки. Баскетболіст щойно повернувся з тренажерного залу, однак енергії для розмови в нього ще чимало. Протягом інтерв’ю Олександр часто жартує та не боїться давати нешаблонні відповіді.

В кожного своя історія того, як він потрапив в баскетбол. Згадай як ти почав займатися цим видом спорту?

  • Як і багато інших спортсменів, я спочатку почав займатися футболом. Це було десь в класі п’ятому. Через два роки влітку я поїхав в табір, приїхав і у мене дуже боліли коліна. Звернувся до лікаря, а він сказав, що у мене остеохондропатія. Мені заборонили займатися спортом на рік. Я сидів вдома, лікувався. Потім брат завантажив NBA 2007-го року. Зайшов подивитися і збоку були хайлайти найкращих гравців. Зрештою, я почав грати цю гру. Через деякий час купив кільце невеличке в кімнату і кидав туди м’ячиком. Батьки побачили, що мені це подобається. Купили на день народження баскетбольний м’яч. Я почав стукати ним по хаті і…

Тебе вигнали на майданчик…

  • Так. Я почав кидати м’яч в кільце вже на майданчику. Футбол відходив на другий план, адже більше почав подобатися саме баскетбол. Потім на фізкультурі вчитель запропонував грати за школу. Я прийшов на тренування. Там вже була хороша команда. З перших тренувань я ще нічого так особливо і не вмів – лише кидати. Хоча, впринципі, зараз нічого не змінилося.(сміється)

Не прибідняйся

  • Словом, у нас була непогана команда. Ці хлопці були на 2-3 роки старші. Баскетбол почав затягувати мене. Я потрапив до Петра Ароновича Пашка, який є справжнім фанатом баскетболу. Займався у нього. Потім в дев’ятому класі ми поїхали на обласні змагання. Тоді суддею був Сергій Шемосюк. Він дав мені контакти тренера у Рівному. Вони якраз грали у ВЮБЛ, але через ряд причин я не зміг туди поїхати. Про це б не хотів говорити. Отже, я залишився в школі. Петро Пашко порадив мені іти вчитися у Луцьк. Дмитро Чайковський, Дмитро Швагринський – це його вихованці. Він переконав мене переїхати до Луцька. Я розглядав інші варіанти, але саме Луцьк мені припав до душі. Я поступив сюди і не пошкодував про це жодного разу.

Ось ти приїхав до Луцька. Згадай своє перше тренування. Як це було?

  • Я думав, що щось вмію в баскетболі. Прийшов на тренування і зрозумів, що, або я відразу почну працювати, або нічого з цього не вийде. Тут рівень гравців був зовсім інший. За декілька місяців я вже адаптувався і проблем ніяких не було.

Костопіль – невеличке містечко, однак там дуже хороша школа баскетболу. В чому секрет?

  • Так, але відзначу, що в нас навіть немає секції баскетболу. Є ДЮСШ, але там акцент на інші види спорту. Такий рівень баскетболу у Костополі – заслуга Петра Ароновича Пашка. Не маючи серйозної бази, тренерської ліцензії, людина настільки захопилася цією справою, що вийшов такий от результат.

Згадай свій дебют у професійному баскетболі, який відбувся у першій лізі. Наскільки було важко після шкільної команди грати проти справжніх професіоналів, відчувалася велика різниця?

  • Спочатку був мандраж, типовий для молодого гравця, який виходить грати з більш досвідченими командами. Було складно у фізичній підготовці, бо я мав певні скіли і навики, але я ще не до кінця розумів, що хоче від мене тренер. Однак завдяки нашим тренерам Володимиру Журжію і Дмитру Чайковському, я звик, пристосувався.

Зараз хочу згадати про наших умовних легіонерів. Твоїми конкурентами за позицію теоретично та й практично є Влад Унгурян, Юрій Крамар, у минулому сезоні за нашу команду грав і Андрій Гуцалюк. Поява цих гравців у складі «Старого Луцька» була для тебе додатковою мотивацією чи навпаки десь була тривога, що посилиться конкуренція?

  • Однозначно, що це для мене великий плюс. Разом з такими хлопцями я можу сам ставати кращим. Тренер говорив, що ми запрошуємо гравців, щоб була жива конкуренція і всі ставали сильнішими. Приходять більш досвідчені гравці і це навпаки плюс для всіх: вони підкажуть, допоможуть. Конкуренція – це завжди добре. Тим більше для молодих спортсменів

 

Буду працювати над тим, щоб було і надалі: «Прозапас – трьоха»!

Вже у стартових матчах сезону було помітно, що ти заграв впевненіше. Можеш сказати, що в тебе вже зник мандраж перед суперниками чи все ж є ще хвилювання?

  • Як такого мандражу вже немає. Почуваю себе впевненіше, бо працюю над собою у фізичному плані, став більше розумітися в тактиці. Деколи є вагання: кинути чи віддати пас. Однак я над цим працюю. Інколи тренери вірять в мене більше, ніж я сам в себе вірю. Ми грали достатньо матчів проти сильних команд. Для прикладу, у нас вже був досвід кубкових ігор проти «Запоріжжя». Проти нас грають такі самі люди. Немає кого боятися.

Зараз давай поговоримо про твої шутерські здібності. От скажи чесно і без скромності. «Трьоха» в команді найкраща у тебе?

  • Я не знаю.

Така відповідь не приймається.

  • Добре, так, найкраща. (посміхається)

Унікальний і цікавий факт. Ти здійснюєш в рази більше дальніх спроб, ніж кидків із середньої дистанції. Як це поясниш?

  • На сьогоднішній день в мене найкраще виходять дальні кидки. Тренери і команда чекають від мене цих кидків, тому я найбільше роблю саме дальніх спроб. У цьому сезоні не такий відсоток влучань здалеку, як мені хотілося б, але буду працювати над тим, щоб в ефірі було і надалі: «Прозапас – трьоха»!

Чи буває таке, що перед чи після тренувань ти з одноклубниками влаштовуєш своєрідні челенджі з влучних кидків?

  • Та, загалом, ні. Буває, що граємо один на один. Минулого року я, Андрій Співак, Андрій Гуцалюк, Юра Крамар та Міша Сєрьогін змагалися хто закине з центру. Інколи хочеться відпочити, розслабитися. Деколи зверху пробуємо побити, але це до Максима Дейни більше, це його сильна сторона. Особливо, коли дівчата в залі сидять. (посміхається)

Хочу забити зверху у грі

Найчастіше позицію першого номера в команді закривають Коцько та Федчук. Ситуативно там грає Крамар та Унгурян. Як щодо тебе? Готовий зіграти у на позиції розігруючого?

  • Інколи на тренуваннях тренери мене ставлять на цю позицію. Це доволі важко, виводити м’яч, коли на тобі «висить» суперник, а ще ж потрібно показувати комбінацію, розставити гравців. Звісно, інколи граю там на тренуваннях, але поки я не готовий стабільно грати першого номера. Вивести м’яч можу, але з організацією атак – ще будуть проблеми. Працюю над цим компонентом.

На тренуваннях та на розминці ти тренуєш «данки». Коли ми вже побачимо «данк» від Прозапаса у грі?

  • Думаю, що вже незабаром. Якщо м’яч в мене і я сам на трьохочковій лінії – в прохід не піду, бо буду кидати «трьоху». Так, хотілося б таке спробувати: хочу забити зверху у грі. Однак для цього треба відчути впевненість. Звісно, психологічно на суперника «данки» дуже впливають. Тренери часто беруть тайм-аут, мовляв, «Ви посидіть, а цей хлопець хай поки заспокоїться».

За ці роки у нас приблизно одні і ті ж суперники у Вищій лізі. Всі добре знають один одного, плюс розбирають перед грою суперників. Чи відчуваєш ти, що суперники стали щільніше захищатися з тобою «на дузі»?

  • Так, зараз дуже хороший рівень Вищої ліги. Гравці серйозної кваліфікації. До того ж тренери детально розбирають гру, знають хто може піти в прохід, забити здалеку. Буває таке, що ти забив одну, дві «трьохи», а потім біля тебе всю гру стоїть гравець і не відходить.

Хочеться, щоб ми дограли цей сезон і взяли медалі

Ти вже провів достатньо велику кількість ігор. З ким з суперників тобі було найважче захищатися?

  • Мабуть, з Андрієм Калашніковим. З Головчиком теж було дуже непросто. Сильний фізично гравець. Відзначу цих двох хлопців.

Багато наших гравців не погоджуються, що «Рівне» – найбільший подразник для них, але для уродженців Рівненщини, таких як ти, Дмитро Швагринський, напевно, матчі проти рівнян є особливими.

  • Для мене, як для молодого гравця, у кожному матчі потрібно доводити і показувати свої найсильніші сторони. Звичайно, ці матчі – це волинське дербі, але я б не сказав, що для мене Рівне – це дуже особливий суперник. Я прихильник своєї команди, а всі інші – для мене просто звичайні суперники.

Зараз ми знаходимося в аудиторії факультету філології та журналістики ВНУ імені Лесі Українки. Ти є студентом цього факультету та університету. Чи підтримує навчальний заклад своїх студентів-спортсменів?

  • Звісно, я відчуваю підтримку. У мене, як в професійного спортсмена, є проблеми з відвідуванням пар, іспитами. Проте ще жоден викладач не відмовив мені у допомозі. Всі ідуть назустріч, допомагають. Юрій Громик теж завжди підтримує. Я не шкодував жодного разу, що вступив на цей факультет і в цей університет. Загалом, наш клуб відчуває хорошу підтримку університету Лесі Українки.

Жартівливе питання. Незабаром Новорічні свята. Хто з нашої команди міг би бути Санта Клаусом на Новорічному корпоративі?

  • Хм. Напевно, Максим Дейна. Йому близька ця роль. Він вже її випробовував.

Після свят відновиться чемпіонат. Які цілі у тебе на завершення сезону?

  • Хочеться, щоб ми дограли цей сезон і взяли медалі. У нас зібрався дуже хороший склад. Приїхали Унгурян та Юрченко, які нас підсилили. Хвороби трішки завадили нам, зокрема, у матчах проти Рівного, але будемо працювати далі. Щодо себе, то я б хотів ставати кращим, і в захисті, і в нападі.

Розмовляв Андрій Мошкун

Фото: Степан Матіях

 

Рекомендовано

Догори